В другій половині ХІХ ст. дерев’яна церква кінця XVII – XVIII ст. в селищі Мостище була суттєво пошкоджена, перестала відповідати запитам зрослої громади; близько 1870 р. на її місці споруджено нову. Будівництво здійснювалось коштом прихожан, як видно з карти Київської губернії з позначенням наново зведених церков з субсидією від казни і за рахунок прихожан з 1868 по 1890 рр., долученої до звітів Церковно-будівельного комітету до канцелярії Київського, Подольського і Волинського генерал-губернатора [ЦДІАК: ф. 442, оп. 575, спр. 8; 54 арк.]. Позначення храмових будівель на останній карті виконав архітектор Рикачев, автор проекту Покровської церкви 1887-1892 рр. в містечку Гостомель, що засвідчується його сигнатурою. Відтак, не виключено, що Рикачев в тій чи іншій мірі причетний до будівництва мостищенської Андріївської церкви, принаймні його архітектурна діяльність на теренах Київської губернії була досить активною. 

Храмова споруда 1870 р. «зданиемъ деревянная съ такою же колокольнею, при ней нераздельно выстроенною» [ЦДІАК: ф. 127, оп. 1010, спр. 200; 63 арк.]. Церква була неопалюваною, холодною, «утварью мало достаточна», з одним престолом, освяченим на честь святого апостола Андрія Первозваного. 

За штатним розписом 1842 р. Андріївська церква віднесена до 7-го розряду, при ній служили тільки священик і дячок, в той час як причт гостомельського Покровського храму 5-го класу в 1887 р. складався зі священика, дячка, паламаря і просвірні [Там само, 13 арк.]. 

Мостищенські священик і дячок, які тривалий час жили виключно за рахунок доброчинних пожертвувань від парафіян, тільки в другій половині ХІХ ст. почали отримувати офіційну платню від казни в розмірі 300 і 50 рублів сріблом на рік відповідно. Проте утримання причту все ще залишалось «очень скуднымъ». Так, будинки для священно і церковнослужителів, зведені на церковній присадибній землі «тщаниемъ Казны», складали власність прихожан, близько 1887 р. були «разрушены и проданы прихожанами (собственно домъ священника)...» [Там само, 63 арк.]. Клірова відомість Андріївської церкви 1891 р. наступним чином характеризує житлову ситуацію причту: «...Ныне домъ для священника старый разрушился и проданъ прихожанами на сносъ, а новый хотя выстроенъ прихожанами, но не оконченъ, такъ что священникъ совершенно не имеетъ квартиры казенной или приходской, а псаломщика квартира въ состоянии окончательнаго разрушения до невозможности жить въ ней и хозяйственныхъ построекъ никакихъ нетъ, такъ что жить ему весьма неудобно...» [ЦДІАК: ф. 127. оп. 1010, спр. 207; 63 арк.].  

Станом на 1887 р. поземельне володіння мостищенської церкви включало присадибну ділянку, що разом з цвинтарем обчислювалась 3,89 десятинами, 44,53 десятини орних ґрунтів і 59,94 десятин сінокосу, разом – 108,36 десятин. «...Земли сии находятся въ безспорномъ владении причта, записаны въ утвержденномъ проэкте обезпечения, который въ целости хранится въ церковномъ архиве, равно какъ и планы церковныхъ земель съ 1872 года...» [ЦДІАК: ф. 127, оп. 1010, спр. 200; 63 арк.]. 

«...Домовъ кладбищнаго и молитвеннаго дома, сей церкви приписанного, нетъ. <...> Книги, до церковнаго круга подлежащие, все имеются въ исправности, кроме ихъ въ церковной библиотеке книгъ, для чтения предназначенныхъ, нетъ...» [Там само, 63 арк. зв.].  

Храмові кошти зберігались за ключем церковного старости і церковною печаттю, крім того: «...неподвижной суммы состоитъ въ кредитныхъ учрежденияхъ 1000 рублей серебромъ, а билетъ находится въ целости...». Проте вже в 1891 р. «...неподвижной суммы состоитъ въ кредитныхъ учрежденияхъ 0 р.с.» [ЦДІАК: ф. 127, оп. 1010, спр. 207; 63 арк. зв.]. Церковним старостою з 1883 р. «...состоитъ <...> с. Мостищь крестьянинъ собственникъ Михаилъ Котырло, который должность свою проходитъ исправно...». 

В 1868 р. при Андріївській церкві було відкрито церковно-приходське училище. «...Оно помещено въ доме церковномъ. На содержание его отпускается отъ прихожанъ восемдесятъ рублей серебромъ. Въ семъ (1887 – М. Д.) году въ немъ обучается 18-ть мальчиковъ, 13-ть девочекъ...». Асигнування від громади селища  на утримання школи збільшуються до 120 р. с. на рік вже в 1891 р. Нетипово великий відсоток осіб жіночої статі серед учнів знижується до 4 дівчат при 22 хлопчиках в 1891 р. [Там само, 63 арк. зв.]. Посаду вчителя Мостищенського церковно-приходського училища в 1887 р. заміщував «потомственный почетный гражданинъ, сынъ священника, окончивший курсъ Киево-Подольскаго духовнаго училища Василий Филимоновъ Пасинский» [ЦДІАК: ф. 127, оп. 1010, спр. 200; 63 арк. зв. – 64 арк.]. Проте вже на початку 1890-х рр. в Мостищенському приході формуються власні кадри освітян – вихідці зі священицької родини.   

В кліровій відомості Мостищенської церкви 1887 р. зафіксовано навіть ім’я церковного сторожа – селянина власника с. Мостище Власія Євфимовича Холюка. 

З 1868 р. священиком при Андріївській церкві служив Михайло Михайлович Мирович, який отримав Мостищенський приход «в посаг» за дочкою колишнього священика Костянтина Немченкова. Михайло Мирович народився близько 1843 р. в родині священика Покровської церкви містечка Гостомель Михайла Мировича [ЦДІАК: ф. 127, оп. 1014, спр. 187; 2 арк., 15 арк., 32 арк. зв. – 33 арк.]. «...По окончании курса наукъ въ Киевской духовной семинарии въ 1867 году, съ аттестатомъ 2-го разряда, въ течении года состоялъ въ должности учителя церковно-приходской школы въ селе Журжинцахъ звенигородскаго уезда, Киевской губернии; 29-го июня 1868 года Преосвященнымъ Порфириемъ Епископомъ Чигиринскимъ, Викариемъ Киевской митрополии рукоположенъ  въ санъ священника къ церкви святаго апостола Андрея Первозваннаго, находящейся въ селе Мостищахъ Киевскаго уезда; <...> въ 1872 году июля 23-го дня, за попечения при постройке новой Мостищской церкви, объявлена ему Архипастырская признательность; 1873 года марта 10-го дня по резолюции Его Высокопреосвященства <...> за ревностное исполнение пастырскихъ обязанностей награжденъ набедренникомъ; 1879 года 25/29-го октября утвержденъ въ должности помощника Благочиннаго 4-го (участка – М. Д.) 1-го округа Киевскаго уезда; 1884 года марта 15-20 за заслуги по духовному ведомству награжденъ бархатною фиалетовою скуфьею...». 23 січня – 29 серпня 1886 р. Михайло Мирович виконував обов’язки, а з 5 квітня 1888 р. по 28 серпня 1891 р. «...состоялъ въ должности Благочиннаго 1-го округа Киевскаго уезда, отъ которой уволенъ по прошению вследствие болезни...» [ЦДІАК: ф. 127, оп. 1010, спр. 200, 64 арк. зв., а також спр. 207, 64 арк. зв.]. З послужного списку Михайла Мировича зрозуміло, що мостищенський священик звертав особливу увагу на просвітницький аспект своєї діяльності, проте внаслідок хвороби після 1891 р. був змушений обмежити безпосереднє спілкування з паствою і утримуватись від виголошування проповідей. 

Дружина священика Ольга Костянтинівна в дівоцтві Немченкова народилась близько 1851 р., «...поведения весьма хорошаго и скромнаго. <...> Имеетъ недвижимое имущество – домикъ деревянный въ селе Мостищахъ, въ которомъ за неимениемъ казеннаго дома для помещения священника, живетъ священникъ съ семействомъ...» [ЦДІАК: ф. 127, оп. 1010, спр. 200; 65 арк.]. 

У Михайла Мировича і Ольги Костянтинівни було троє дітей: сини Феофілакт 1869 р. н. і Григорій 1870 р. н., які в 1887 р. навчались в четвертому і другому класі відповідно Київської духовної семінарії, і молодший Лаврентій 1874 р. н., що вчився в другому класі Києво-Подольського духовного училища. Як зазначається в кліровій відомості Андріївської церкви 1887 р., діти священика на вакаціях «...вели себя во время отпусковъ въ домъ очень хорошо, читали» [Там само, 65 арк. зв.]; а старший син Михайла Мировича Феофілакт після закінчення курсу наук в Київській духовній семінарії вже з 1891 р. працював вчителем церковно-приходської школи с. Мостище [ЦДІАК: ф. 127, оп. 1010, спр. 207; 64 арк.].  

Крім того до родини Мировичів входила матір Ольги Костянтинівни, «умершаго священника с. Мостищь Константина Немченкова жена вдова Александра Петрова Немченкова, 75 летъ (станом на 1891 р. – М. Д.)», яка «недвижимаго имущества не имеетъ, живетъ то при зяте священнике с. Мостищь Михаиле Мировиче, то при сыне псаломщике села Липова Чигиринскаго уезда Иакове Немченкове. <...> Поведения очень хорошая...» [Там само, 65 арк. зв.]. 

В 1887 р. стихарним дячком при Андріївській церкві служив Фома Антонович Данилевський, син священицький, 1817 р. н. Після складання іспитів в 1835 р. Фома Антонович почав свою службову діяльність в якості паламаря Києво-Подольської Введенської церкви. В 1836 р. був посвячений в стихар, в 1837 р. переміщений на місце дячка до Києво-Подольської Іорданської Дмитрівської церкви, в 1842 р. переведений дячком до Добро-Миколаївської Києво-Подольської церкви, в 1861 р. – до Петро-Павлівської київського передмістя Куренівки. «...1868 года октября 25 дня по резолюции Преосвященнаго Порфирия Епископа Чигиринскаго переведенъ на дьячковское место въ село Мостище Киевскаго уезда, где и ныне  находится и грамоту имеетъ, - вдовъ. <...> Недвижимаго имущества не имеетъ никакого. Чтение, катехизисъ знаетъ очень хорошо, но въ пении слабъ. <...> Поведения очень хорошаго...» [ЦДІАК: ф. 127, оп. 1010, спр. 200; 65 арк. зв.]. В примітці до документу, очевидно за побажанням Фоми Антоновича, окремо зазначено, що «...все перемещения его последовали по его прошениямъ...» [Там само, 65 арк. зв.]. З характеру виписки з послужного списку і конотацій, імпліцитно присутніх в примітці, зрозуміло, що, вірогідно, саме безкомпромісно чесний характер дячка Данилевського став на заваді успішної кар’єри; відтак, виглядає не випадковим той факт, що Фома Антонович так надовго затримався саме в Мостищенському приході. 

В травні 1891 р. причт Андріївської церкви за розпорядженням єпархіального керівництва поповнився виконуючим обов’язки псаломщика Дмитром Антоновичем, внаслідок чого дячок Фома Данилевський був зміщений на заштатну посаду псаломщика. В цей час Фома Данилевський, за відсутності як казенної так і приватної квартири, почергово живе з сином і при зяті, псаломщику церкви передмістя Києва Куренівки. 

Дмитро Антонович народився близько 1869 р. в сім’ї паламаря. Після закінчення Сквирського двохкласного міського училища в 1887-1889 рр. працював вчителем церковно-приходської школи в селі Жидовцях Сквирського повіту Київської губернії; в 1889-1890 навчальному році обіймав ту ж саму посаду в селі Марковій (нерозб. – М. Д.) того ж повіту. «...1891 года маия 23 дня указомъ Киевской духовной консистории за №5620 по резолюции Преосвященнаго Иринея Епископа Чигиринскаго допущенъ къ исполнению псаломнической должности при церкви села Мостищь Киевскаго уезда, где и ныне находится съ обязательствомъ черезъ четыре месяца явится къ экзаменатору для испытания въ успешномъ изучении церковнаго пения, въ коемъ онъ, по свидетельству священника Василия Иваницкаго, оказался нетвердымъ. <...> Въ знании псаломщицкихъ предметовъ нетверлъ, поведения довольно хорошаго...» [ЦДІАК: ф. 127, оп. 1010, спр. 207; 65 арк. зв.]. Дмитро Антонович був одружений з Вірою Петрівною 1871 р.н., «поведения честнаго и терпеливаго»; в 1887 р. в родині псаломщика народився син Андрій. Ні Дмитро Антонович, ні його дружина «недвижимой собственности не имеютъ». 

В приході Андріївської церкви села Мостище в 1887 р., до якого тяжіли висілки і хутори Горянка і Мощун, проживало:

1) в Мостищі: духовних – 5 осіб чоловічої і 2 жіночої статі, в 1 ¼ дворі; військових – 18 осіб чоловічої і 19 жіночої статі, в 4 ½ дворах; міщан – 2 особи чоловічої і 7 жіночої статі, в ½ двору; тимчасово зобов’язаних селян – 86 осіб чоловічої і 100 жіночої статі, в 21 ½ дворі;

2) на хуторі Горянці: військових – 22 особи чоловічої і 20 жіночої статі, в 5 ½ дворах; міщан – 62 особи чоловічої і 50 жіночої статі, в 15 ½ дворах; селян-власників – 115 осіб чоловічої і 117 жіночої статі, в 28 ¾ дворах;

3) на хуторі Мощуні: військових – 23 особи чоловічої і 29 жіночої статі, в 5 ¾ дворах; тимчасово зобов’язаних і казенних селян – 85 осіб чоловічої і 84 жіночої статі, в 21 ¼ дворі. 

Крім того в Мостищенському приході мешкали 1 особа жіночої статі католицького віросповідання, 11 осіб чоловічої і 10 жіночої статі в 2 ¾ дворах – «жидів та інших нехристиян». 

Разом станом на 1887 р. населення приходу Андріївської церкви складало 868 душ, що проживали в 107 ½ указних дворах.

За неповних чотири роки з 1887 по 1891 рр. населення Мостищенського приходу зросло майже на 0,88 частину і в 1891 р. складало 976 осіб обох статей. 

На підставі демографічних показників, поданих в клірових відомостях Андріївської церкви 1887 і 1891 рр., можна зробити висновки про те, що навіть наприкінці ХІХ ст. провідним елементом серед населення Мостищенського приходу залишались селяни-власники і родини військових. Важливу роль в економічному розвитку регіону відігравали міщани, які мешкали здебільшого на хуторі Горянка; остання особливість, очевидно, обумовлена топографією шляхів сполучення. Аналогічну ситуацію спостерігаємо і в Гостомельському приході, серед населення якого панівну роль відіграють тимчасово зобов’язані селяни і військові. Закономірно, що в селі Мостище і навколишніх висілках і хуторах, як колишніх землеволодіннях казни, впродовж всієї другої половини ХІХ ст. не простежується відчутного впливу дворянського елементу – таким чином, в цей час мостищенська інтелігенція постає виключно в особі представників клерикальних кіл. 

В останній чверті ХІХ ст. в житті причту Андріївської церкви і мешканців Мостищенського приходу відбуваються важливі зміни. Завдяки непересічній наполегливості і винахідливості мостищенського священика Михайла Мировича в 1870 р. церква отримує нову дерев’яну будівлю. На початку 1890-х рр. збільшується обсяг утримання Мостищенського церковно-приходського училища, яке все ще здійснюється за рахунок парафіян. В даному випадку виглядає невипадковим той факт, що з 1891 р. посаду вчителя церковної школи обіймає старший син священика Феофілакт Михайлович Мирович. Матеріальне становище священно і церковнослужителів Андріївської церкви, які ще наприкінці 1830-х рр. жили виключно з доброчинних пожертвувань від прихожан, в 1870-1890 рр. виглядає порівняно стабільним – священик і дячок або псаломщик отримують офіційну платню від казни, розмір якої не відрізняється від окладу причту Покровської церкви містечка Гостомель, віднесеної не до 7-го, як Мостищенська, а до 5-го класу. 

Познайомитись безпосередньо з копіями архівних документів, пов’язаних з історією Приірпіння, зокрема села Мостище, що послужили матеріалом для написання даної розвідки, можна в Гостомельському краєзнавчому музеї при ЗШ №13.

Автор статті висловлює подяку голові Гостомельської селищної ради Анатолію Івановичу Кириченку, який забезпечує право доступу до архівних установ, а також почесному громадянину селища Гостомель, уродженцю села Мостище, депутату Ірпінської міської ради Юрію Іллічу Прилипку, без фінансової підтримки якого не було б можливим проведення науково-дослідної роботи і копіювання документів.