Після виступу обдарована гостомельчанка погодилась відповісти на запитання кореспондента сайту селища.

І. Л. По роботі мені зручно жити у Києві, але ціни на нерухомість непідйомні. Ми розглядали кілька варіантів - Глеваху, Ірпінь, Васильків і, власне, Гостомель. 

І. Л. Так. Хоча наша сім'я живе у селищі недавно, тут народились і зареєстровані наші діти. На своїй сторінці у соціальних мережах я вказую Гостомель, а не Київ, абощо.

І. Л. Ні, у моїй родині музикантів немає. Первісно батьки були проти мого вибору: хотіли, щоб я знайшла пересічну роботу, яка б приносила стабільний прибуток. 

І. Л. Початкову в музичній школі, середню - у Дніпропетровському музичному училищі ім. М. І. Глінки. Після закінчення училища батьки сподівалися, що на цьому кар'єра музиканта завершиться. Але я вирішила продовжувати навчання, взяла бандуру, спакувала валізи і поїхала у Донецьк до консерваторії. Багато готувалася і успішно склала вступні іспити. Тато до останнього не вірив, що мене зараховано; переконався, коли побачив офіційне повідомлення. Якщо не брати до уваги музичну школу, навчання тривало вісім років - три в училищі і п'ять у консерваторії. Такий шлях потрібно пройти, щоб стати професійним музикантом.

І. Л. Можна сказати, що випадково. У 12 років я пішла в музичну школу. А до того відвідувала вокально-інструментальний гурток у будинку культури, де окрім співу вчилася грати на сопілочці. Якось побачила у шафі бандуру і мені візуально сподобався інструмент. Вагалася, думала записатись на арфу, але у школі її не було. Музична школа і будинок культури розміщувались в одній будівлі і мали окремий вхід, так що я просто поміняла двері. Мене відвела на заняття вчителька по сопілці. Перший рік навчання на новому інструменті виявився найбільш складним. Дитині важко довго сидіти на одному місці, вчити нотну грамоту. В якийсь момент хотілось усе кинути. До того ж були інші захоплення: малювання, аплікація, танці і ще щось - не пригадаю. Але вчителька, Раїса Йосипівна Корчевська, знайшла спосіб зацікавити - почала давати складні твори для вивчення. Пам'ятаю, батько, проводжаючи до школи, жартував, чому я вибрала такий громіздкий інструмент.

І. Л. На прикордонній митниці зважували - вийшло більше 10 кг. 

І. Л. Експертиза оцінила в 1360 доларів - середня ціна на фабричну бандуру; скрипки значно дорожчі. Ще бувають авторські інструменти; їх вартість удвічі вища. Я граю на цій бандурі з 1995 року. Раніше вона виглядала інакше: в 2001 році я її возила в Чернігів на реставрацію. Переставили систему перемикання тональностей, покрили новим лаком корпус... Я звикла до своєї бандури: думаю, не поміняла, навіть якби мені запропонували дорогий авторський інструмент.

І. Л. Ні, не граю. Зараз я у декретній відпустці. Взагалі основне місце моєї роботи - науково-дослідний інститут. Я вивчаю українську професійну музику, в тому числі бандурне мистецтво. Більше часу приділяю теорії, ніж практичним заняттям. Разом з чоловіком виховуємо двох маленьких дітей. Баусів і дідусів поруч немає, тому, вважаю за щастя, якщо випаде півгодини вільних на день, які я могла б віддати музиці. У студентські роки грала на інструменті щодня мінімум по шість годин. Професія музиканта вимагає багато зусиль, щоб підтримувати належний фаховий рівень.

І. Л. Цього року я виїжджала закордон двічі - до Латвії і Естонії. Крім того побувала з концертами у Фінляндії, Німеччині, Росії...

І. Л. Цього року навесні у Латвії, на Балтійському морі проходили Дні української культури. Я брала участь у фестивалі. До слова, поїздку спонсорував Юрій Ілліч Прилипко. На цьому фестивалі я познайомилася з українцями Естонії, які й посприяли, щоб я приїхала і до них. Конгрес проводила українська діаспора, їхньому осередку в Естонії офіційно виповнилося 25 років. На святковий концерт з’їхалося чимало українців з різних куточків Естоніїї. Також прибув президент Світового Конгрессу українців Євген Чолій, віце-канцлер Міністерства культури Естонії Анне-Лі Реймаа, були представники від українських громад Фінляндіїї та Латвії. Я була в Таллінні п'ять днів, з них три виступала, мала персональний концерт у м. Маарду. Це невелике містечко, як Ірпінь, знаходиться в 15 км. від Таллінна. Звісно, для таких серйозних виступів мені потрібно було відповідний сценічний костюм. На цей раз відгукнулася Ольга Прилипко, яка пішла по стопам свого батька та надала кошти для пошиття українського костюму.  

І. Л. Спочатку я зверталась до Селищної ради - природно, відмовили. Потім до профільної установи - Національної спілки кобзарів України. Вони теж відповіли, що це не входить до їх компетенції... Виступи надзвичайно витратна річ, потрібно було купити квиток, оплатити проживання та харчування... Мало хто з пересічних музикантів може собі це дозволити. Я вдячна Юрію Іллічу та його доньці Ользі за те, що вони допомогли з обома поїздками - до Латвії і Естонії.  

І. Л. У Донецькій консерваторії по класу бандури був розподіл на виконавців, які тільки грають, і таких, що грають і співають. Під час навчання я не співала. Але відразу після закінчення консерваторії почала змінювати репертуар, бо увагу глядачів важко втримувати інструментальною музикою. Репертуар підбираю так: народні, авторські пісні та інструментальна музика. 

І. Л. Ні, але мені так часто задають це питання, що думаю почати (Посміхається). Здійснюю переклад для бандури вокальної, вокально-інструментальної музики, написаної для інших інструментів. Записала свій диск. 

І. Л. Особисто для мене залишається актуальною проблема, як вижити і не втратити себе професійному музиканту в сучасному суспільстві, де користується попитом і тиражується здебільшого масова культура. Раджу зробити свідомий, обдуманний вибір і йти за покликанням. Ніщо не співмірне із задоволенням, що переживає людина, коли їй вдається добре робити справу, до якої лежить серце...