Андрій Павлович Гірник народився 23 листопада 1956 р. у с. Соколова Хмільницького району Вінницької області. Освіта - вища, хімфак Київського державного університету. Фах - хімік-органік. У галузі-з 1979 р. Захоплення - риболовля, спілкування з природою. Сімейний стан - одружений, має двох синів, двох онуків.

Андрію    Павловичу, як складалося Ваше свідоме життя? Де народилися, навчалися?

- Народився я в селі Соколова, за 5 км від Хмільника, на Вінниччині. Закінчив Хмільницьку середню школу № 4 я із золотою медаллю. У той період у мене було одне захоплення, яке позначилося на всьому моєму житті: вчителька хімії прищепила мені любов до хімії, і з перших років викладання цього предмета я вже займався в хімічних гуртках.

- А пригадуєте свої дитячі мрії? Ким хотіли стати?

- Щоб у мене була мрія стати чи космонавтом, чи льотчиком, то я не можу такого сказати. Я з дитинства пам'ятаю вислів мого батька, який усе життя працював у ( колгоспі. Він завжди говорив: «Учися, синку, і не будеш так тяжко працювати і так погано жити, як ми тут живемо». Тобто мрія була вчитися і потім реалізувати себе краще, ніж на той час були можливості у батьків. З 8-го класу я вже точно знав, що пов'яжу своє життя з хімією. У зв'язку із цим було вирішено вступати до Київського університету ім. Тараса Шевченка на хімічний факультет. Саме там почалося моє становлення. Життя на той час навчило мене жити в колективі (я мешкав у гуртожитку), самостійно працювати, слухати, зважувати та приймати рішення.

- А як доля звела Вас із Гостомельським склозаводом?

- Складно сказати, доля то була чи, швидше за все, безвихідь. Коли я закінчував університет у 1979 р., то вже був одружений і ми з дружиною чекали першу дитину.  Розподілитися тоді за направленням одруженим було дуже важко, на той час діяла норма, що одружені спеціалісти мають право на першочергове забезпечення житлом. А тут іще з дитиною. У мене була добра на той час пропозиція залишитися на кафедрі й продовжувати працювати під керівництвом мого наукового керівника. Але шансів не було. Одружених Київ не прописував. Потрібно було вирішувати житлове питання, шукати роботу і для себе, і для дружини — вона теж хімік, ми закінчували навчання в один рік. От разом і отримали розподілення на велику хімічну будову у Дніпродзержинськ, на монтажно-налагоджувальне

підприємство Оргхіму.

- А де ж там на горизонті був той склотарний завод? Як він з'явився?

- Його на горизонті не було. В Оргхімі я отримав відкріплення від того розподілу через те, що вони не могли надати житло - тільки гуртожиток на будові. Для мене це було неприйнятно, їхати було дуже далеко, а на той час у нас уже народився син.Так

я отримав відкріплення і роботу шукав собі сам. А в тому, що я опинився в Гостомелі, значну роль відіграло те, що тут трудився мій старший брат. Він закінчив хіміко-технологічний факультет Київського політеху і за своєю спеціальністю був сюди розпо-ділений працювати технологом.

-І чим став для Вас склотар¬ний завод у Гостомелі?

- Це єдине моє місце роботи за все життя. Я сподіваюся, що якщо нічого не станеться, то тут і закінчу свою трудову діяльність. На сьогодні я тут працюю 32 роки. Увесь розвиток заводу, усі зміни, фактично все те, що є на ньому сьогодні, було реалізоване за моєї участі як керівника підрозділу продажів або керівника підприємства. На сьогодні завод для мене — це другий дім. І, наприклад, якби мені зараз запропонували: ми тобі будемо платити в рази більшу зарплатню, перейди на інший склозавод, — я б не пішов. Навіть якби мені платили геть маленьку зарплатню і сказали: треба працювати тут, у Гостомелі, — я б не вагався, бо в мене є таке хобі — працювати на цьому склозаводі.

- А як розпочиналася Ваша   кар'єра тут? Ким починали працювати?

-Починав із самих низів. Перші три місяці  працював оператором склоформуючої машини. Тому я знаю, що таке форма, що таке скляна крапля. У нас була гарна традиція, яку започаткував нині покійний директор Рекунов. До речі, його ім'ям названа площа, на якій стоїть завод, а в Гостомелі є вулиця його імені. Він, власне, розпочав реконструкцію заводу. Так от, усі молоді фахівці-чоловіки, які приходили на завод, мали почати з оператора склоформуючої  машини,   щоб знали, що це за робота — варити скло та робити скляні пляшки, звідки на заводі беруться гроші. А всі дівчата повинні були пройти через роботу контролером скляного виробництва. Тобто всі мали починати з найбільш рядової, досить важливої для склозаводу роботи. Я теж так починав, а далі працював на виробництві, яке пов'язане з хімією. Був технологом, потім старшим технологом, начальником цеху, де ми виробляли рідину для зняття лаку з нігтів. А після того на мене чекав досить великий стрибок, який міг закінчитися по-різному. Завод на той час був уже більш-менш міцним підприємством, але існувало багато невпорядкованих проблем з логістикою, розвантаженням вагонів, закупкою та структурою подачі сировини. Наприклад, маючи в Україні свою соду в Криму і Лисичанську, чомусь 80% її ми отримували з Болгарії. Корабель приходив раз на місяць, а сода була потрібна кожного дня, її не вистачало, фондів не було. І підприємство періодично зупинялося. Мені запропонували посаду заступника директора із загальних питань. Я довго вагався, радився з родичами, із сім'єю. Ми вирішили, що треба спробувати. Такої важкої роботи, як тоді, у мене більше не було. Це був найважчий момент у моєму житті, я працював по 12 годин кожен день без вихідних. Залізниця у нас на той час перебувала в дуже поганому стані, не було коштів на її ремонт, не було фондів. Я впорався із цим завданням лише тому, що вдалося створити команду, люди відчули інше ставлення до них, що їх поважають, цінують. У нас склався чудовий колектив. Я думаю, що протягом двох років ми вже почали не дивитися, де і що там треба поправити, а взяли курс на розвиток, і цей курс є і на сьогодні. А вже із цієї посади я став директором.

- А   взагалі   Ви  людина кар'єрна?

- Я думаю, що завжди хотів зростати, і мені було приємно, що це зростання почалося змолоду. І навіть коли я був заступником директора, завод ріс, і я, як персона, керівник, теж зростав разом з ним.

- А коли стали директором, щось змінилося в житті?

- Нічого не змінилося. Коли директором працював Павло Петрович  Рибицький, то  він давав своїм підлеглим дуже високий ступінь самостійності.

Це дуже важливо, щоб до тебе була довіра. У тебе є виробнича ділянка, і ти маєш нею керувати. А коли я став директором, просто з'явилося більше обов'язків і більше відповідальності.

- За моїми спостереження¬ми, Ви — людина спокійна. А що Вас може вивести із себе?

Спокійний я ззовні. Намагаюся завжди бути розсудливим, зваженим, спокійним, не показувати своїх емоцій. Мабуть, батьки заклали таку генну структуру. Не терплю хамства по відношенню до людини, ким би вона не була. Не поважаю людей, яким ти довіряєш, а вони демонструють безвідповідальність за свою роботу. А найбільше мене виводить із нормального стану, коли в мене змінюється усталена чи довготривала думка про людину через якісь її негативні вчинки. Тоді я відчуваю, що це і моя помилка. Мені у першу чергу стає досадно за себе, а в другу — прикро через цю людину. Може, якби я раніше щось таке побачив, можна було б це виправити.

- Гостомельський склозавод увесь час тримається на верхівці Вашої галузі. Що його туди піднесло і за рахунок чого він там увесь час?

- Так склалося, і це дійсно правда. Протягом усього свого існування  завод  розвивався, зростав, і, які б там кризи не були, які б ситуації не виникали,

він завжди потужно працював.

- Андрію Павловичу, що дала зміна власника Гостомельського    склозаводу    в 2006 році?

- Гостомельський  склозавод на той час, коли прийшов «Ветропак», був досить роз¬винутим підприємством, мав передові технології. Єдине, що ми через брак коштів, вірніше доступу до дешевих коштів, не могли дозволити собі купувати

сучасне по тих мірках нове обладнання. Коли деякі європейські заводи замінювали своє обладнання на нове, то ми купували в них уживане. Новий власник відкрив нам доступ до ноу-хау, до дешевих кредитів. А сам колектив нам не потрібно було навчати, міняти, він був готовий працювати в нових умовах. Тим паче ми мали потужні

можливості місцевого ринку, який був готовий до використання високоякісної тари, а ми - до нових технологій і сучасного обладнання. У результаті ми за один рік зробили стрибок у збільшенні потужності майже вдвічі. І не відчули ніяких проблем з реалізацією продукції.

- Ще одна вічна тема. Виготовляючи скляну упаковку, ви є потенційний забруднювач довкілля. Який Ваш особистий алгоритм дій у цьому плані?

Це правда. Ми кожен день декілька    вагонів    вуглекислого газу відвантажуємо на небо. Наш алгоритм у цій ситуації дуже простий: ми повинні постійно зменшувати негативний влив на навколишнє  середовище. Для цього є певні напрями дій. Вони такі ж самі, як і в європейських компаній. Це використання яко мога більшої кількості склобою. Наприклад, на зеленому склі ми на сьогодні застосовуємо 65% склобою. Не кожен європейський завод може похвалитися таким досягненням. Це перша наша стратегія. Друга — ми застосовуємо найновітніші технології та обладнання найвищої якості для того, щоб зменшити викиди СО2 в атмосферу. Крім того, на зеленому склі ми маємо 860, а інколи й 850 ккал витрат тепла на варку 1 кг скла. Це при тому, що в Україні ще є заводи, які витрачають 1680 ккал. Ми застосовуємо найвищі екологічні стандарти і на сьогодні збираємося робити наступний крок — установити електрофільтр хоча б на одній із печей. Це дуже дорога технологія. Гроші практич¬но ніяк не повертаються. Але вона значно зменшує викиди пилу. В Європі діє стандарт, за яким у разі використання електрофільтра держава повертає підприємству 50% витрачених коштів. Може, і в Україні теж колись так буде.

- Не на багатьох підпри¬ємствах брат працює поруч із братом, та ще й на керівних по¬садах. Це важко?

- Це і важко, і легко. Легко через те, що брат ніколи не підведе, завжди буде відкритим і  намагатиметься допомогти. Взаємодопомога дуже важлива

особливо в тих ситуаціях, коли не завжди можна обрахувати, як треба діяти, коли ризик становить 50-60% і  рішення приймаєш на підставі власних розумінь і відчуттів, як кажуть, за рахунок «чутливої шкіри». У таких випадках особливо допомагає рідна людина, у моєму випадку — брат, бо він ніколи не буде кривити душею, скаже

про свої реальні відчуття.

- Ви людина віруюча? Якщо так, то що для Вас віра?

- Так, я людина віруюча, але ніколи не сперечаюся, яка церква краще. Я виріс у сім'ї, де батько православний, мама — католичка, четверо дітей католики, один православний. Я хрещений у костьолі, мої діти — у церкві. Най¬головніше, щоб Бог був у душі, у голові, і, коли людина приймає якесь рішення, треба, щоб вона дотримувалася -не треба багато -  хоча б тих 10 заповідей.

- Андрію Павловичу, що Вас узагалі тримає на цьому світі?

- У першу чергу — моя сім'я: батьки, діти, дружина, родичі. А в другу — колектив, у якому я працюю.

В. КРИВОШЕЙ