Шановні мешканці селища!

У вересні цього року АТ «Ветропак Гостомельський Склозавод» відзначатиме свій столітній ювілей.  Оргкомітет святкування збирає будь-яку доступну інформацію щодо  історії склозаводу та людей, які тут працювали.

Ми будемо вдячні за будь-яку інформацію, яку Ви зможете надати у вигляді фотографій, твору, спогадів тощо. 

На активних учасників чекають сувеніри та можливість особисто прийняти участь у святкуванні ювілею.

Наша адреса:

Контактна особа:

08290, Україна, Київська обл., смт. Гостомель, пл. Рекунова, 2

Розташування Оргкомітету: офіс на прохідній заводу

Мудрик Ольга Володимирівна

Телефон: +380 (4597) 31-195 

e-mail: olga.mudryk@vetropack.ua 

Гостомельський склозавод було засновано в 1912 році. Сторіччя - це не просто солідна дата, але й  віха в історії розвитку підприємства, а значить історія життя і трудового шляху десятків тисяч людей, десятків поколінь жителів сивого Гостомеля, адже саме дякуючи вам, шановні земляки, склозавод зростав і набував сили. Нині це лідер скловиробничої промисловості в Україні. Готуючись до ювілею, ми по крупицях збираємо інформацію про минуле підприємства, а значить - про його працівників. Ми звертаємося до всіх гостомельців з проханням надати будь-які дані про тих, хто колись працював на підприємстві. Пам’ять часові непідвладна і ми віримо, що ваша пам’ять зберегла спогади прадідів, дідів, батьків, інших членів родини, які свого часу працювали, чи будували завод. Нас цікавить будь-який факт чи історія, які стосуються створення, становлення і розвитку склозаводу. Для нас неоціненним буде все – від найдрібніших моментів з дитинства, до розповідей про роботу на підприємстві. Це можуть бути рукописні тексти, сімейні фото, вироби продукції тих років тощо. Якщо ваша пам’ять зберегла щось цікаве, просто зателефонуйте нам, і з вами зустрінеться журналіст, який запише  ваші спогади. 

Окрім щирої подяки за ваші розповіді, які збагатять столітню історію склозаводу, ваші спогади увійдуть до збірника, який буде видано до ювілею. Отож про своїх працелюбних предків ви зможете прочитати у цьому виданні, яке підприємство вам обов’язково подарує. Пам’ятайте – це і ваша історія, історія ваших родин, предків. Найцінніший скарб для наступних поколінь, бо без пам’яті про минуле не може бути майбутнього.

93-річна Галина Іванівна Осадча - колишня жителька Гостомеля, нині мешкає у Києві. Рідне селище вона пам’ятає дев’ятирічною дівчинкою, про що і пише у своїх спогадах. За освітою Галина Іванівна - лікар. З 1948 по 1954 рік вона працювала у Гостомельській лікарні. Проживала в селищі по вулиці Червоноармійська. Далі доля розпорядилася так, що Галина Осадча переїхала до Києва. Вона учасник Великої вітчизняної війни, майор медичної служби, має багато державних й урядових нагород. Але головне, Галина Іванівна – патріот свого рідного міста, автор кількох книг, присвячених Гостомелю та людина небайдужого серця, яку й нині хвилює доля селища.

Свого часу з-під пера Галини Іванівни вийшли невеликим накладом декілька цікавих історичних видань. Одна з книжок «Літав Орлик, літав мужній» про відомого отамана Орлика, родина якого проживала в Гостомелі, інша – про селище. Така література, пронизана глибокою любов’ю до рідного краю, безперечно заслуговує уваги з боку учнів та молоді селища.

Г.І. Осадча:

Гостомельський склозавод очима мого дитинства

Гостомельці завжди с повагою ставились до свого склозаводу, пишались, що в їхньому селищі працює завод і багатьом жителям дає роботу. Склозавод позитивно впливає на економічне становище селища і його культурний розвиток. 

Склозавод у Гостомелі збудував  купець  II гільдії Шама Гершкович Гіберман 1912 року. Він взяв три гектари землі в оренду на дванадцять років у поміщика Василя Івановича Красовського.

Інженер, який будував завод, був польської національності.

Для роботи на будівництві привіз із собою бригаду робітників – будівельників теж поляків. 

Коли збудували завод, то багато з них  залишились працювати на заводі, який будували. Так в селищі Гостомель з’явились жителі поляки з прізвищами: Репета, Мальчевські, Голубовські, Місюни, Скиба, Матусевич, Браун та інші. Робітники жили в заводських бараках (тепер гуртожитки). Їх було декілька, один стояв на лузі ріки Рокач. Працівники адміністративного й інженерного корпусів заводу жили в окремих будинках, збудованих на дві сім’ї, але з окремими входами. Адміністративний будинок  стояв при вході на територію заводу поруч з прохідною. Всі заводські житлові будівлі розміщались неподалік і навколо території підприємства. З північного заходу до заводу пролягало село Гостомель.  До протилежної сторони території заводу впритул підходив сосновий ліс з дерев столітньої давності. Від території заводу і до мосту через річку Ірпінь будівель не було, тільки ліс. На схід від території заводу несла свої води до Дніпра повноводна, горда, багата рибою річка Ірпінь. Русло ріки з багатьма поворотами пролягало лугом. Бруківка на Київ проходила з протилежного від річки боку території заводу. По узбіччі дороги  і навіть біля входу в прохідну заводу, росли поодинокі дерева вікових сосен.

Перед війною в 1941 році ліс біля заводу і села Мостище вирубали. Після війни  в деяких місцях висадили молодий ліс.

Вперше слово завод я почула малою дитиною. Якісь «співаки» вечорами ходили вулицею і співали пісню про те, як вони по гвинтику і цеглинці розібрали цілий завод. Тоді дитиною я увесь час думала: «Навіщо розбирати той завод, якусь будівлю?»

1927 року в першому класі школи я зустрілась з дітьми робітників підприємства. Їх звали заводські. Дітей в класі було багато і ми по троє сиділи на одній парті. Учителька нашого класу, Олена Миколаївна, посадила мене на першій парті між двома заводськими хлопчиками: Устименком Левком і Соболь Шурою. Заводські діти дуже відрізнялись від сільських. Всі охайно одягнені, взуті, у хлопчиків на голові стрижка. Сільські діти хто в чому, босі, хлопчики наголо стрижені. Мені подобались мої сусіди по парті. Я в школу прийшла в нових черевиках і панчохах, плаття – форма із тонкої шерстяної тканини зеленого кольору, чорний сатиновий фартушок. Волосся на голові зібрали у хвостик і перев’язали стрічкою зеленого кольору, зробили бант. Форму мені пошила моя київська тітонька Марина Ульянівна.

Серед заводських дітей бешкетників не було. В старших класах також були діти від заводу. Пам’ятаю Скибу Зосю, Браун Соню, Матусевич Льолю. Матусевич училась у шостому класі, була красива, гарно одягнена і гарно грала у волейбол. Волейбольна сітка завжди висіла у шкільному дворі. 

В часи мого дитинства завод мав початкову школу з першого по третій клас з польською мовою навчання. Пам’ятаю як до нас в шостий клас прийшла височенька дівчина Галя Бернатович. Її сестра була вчителькою і директором польської школи при заводі. Чоловік сестри працював головним інженером на заводі.

Вчителька нашого першого  класу, Олена Миколаївна, на уроці малювання дала завдання зробити малюнок на вільну тему, що тобі подобається або, що ти бачив цікавого. Пам’ятаю я намалювала великий кленовий листок і розфарбувала його. Стіни нашої класної кімнаті були обклеєні нашими шедеврами. Туди потрапив і мій малюнок. Одного разу  я побачила на одному з них якусь незрозумілу будівлю з великими вікнами, в які виглядали довгасті різнокольорові балончики в різних позах. Внизу підпис: «Гута». Декілька днів я розглядала той малюнок, а потім запитала у однокласника: «Що це таке Гута?». Він не дуже привітно подивився на мене і відповів: «Це завод!».

У третьому класі вчителька Марія Данилівна Тарнавська повела нас на склозавод на екскурсію. Парами, чемно ми пройшли через заводську прохідну і ступили на територію заводу. На відстані від прохідної стояла незвичайна споруда і я в ній впізнала «Гуту», що була на малюнку в класній галереї, а  різнокольорові балончики у вікнах, чомусь гойдались. Територія заводу мала вигляд пустиря з доріжкою до гути. Зайшли в цех. Нас вразила спека и розмір круглої печі, яка стояла на середині цеху і була зовсім не схожа на піч у селянський хаті. Піч мала багато отворів – челюсті, в яких виднівся білий вогонь. Навколо неї на підвищеному помості стояли робітники в легкому одязі й брезентових фартухах. Кожен тримав у руках прилад схожий на довгу палицю з мундштуком на одному кінці. Біля ніг робітника на помості, стояв невеликий прилад – форма. Робітник періодично кінцем палиці, що без мундштука, кілька секунд щось робив у печі, а як витягне з печі, то швидко щосили дує в  мундштук і крутить у долонях рук. На кінці «палиці», яка побувала у печі, з’являлась маленька кольорова кулька, росла, видовжувалась у балончик. Помахавши балончиком у повітрі, робітник швидко поміщав його у форму, яку розкривав ногою, натиснувши педаль, продовжуючи дути в мундштук і крутити палицю в руках. Через якийсь час відкривав форму ногою, діставав виріб, що висів на кінці приладу – палиці, лампове скло попарно з’єднане вузькими кінцями. Виріб клав у пісочницю, яка знаходилась навколо помосту. Молоді робітниці в кокетливо пов’язаних косинках, брезентових фартухах і трепах, дворогими вилками з довгим держаком, переносили виріб  на рухому стрічку конвеєра. Поступово переміщаючись транспортером, виріб проходив подальші стадії обробки і упаковку готової продукції.

Трепи –  це спецвзуття на товстій дерев’яній підошві з широким і високим підбором без задника. Перед був зі шкіри, фігурними кнопками кріпився до дерев’яної підошви. 

Праця склодува була високооплачувана. Вони оздоровлялись в санаторіях Криму за рахунок профспілки. Але це була дуже тяжка праця. Склодуви часто хворіли на туберкульоз легенів. Нерідко птаха пугач надривно кричала ночами на гребені даху або на димареві якогось будинку.

Коли я була школяркою, а це був кінець двадцятих і початок тридцятих років минулого століття, учні в п’ятому, шостому і сьомому класах школи вивчали такий предмет як праця. Восени і весною працювали в колгоспі. Весною пололи в полі буряки, моркву й іншу городину. Восени збирали урожай, а в класі агроном-учитель розповідав нам про траву люцерну, яка вона вигідна для господарства, де, коли  і як краще її сіяти.

З жовтня по травень ми працювали на склозаводі. Я опанувала спеціальність маркувальниці. Мене взяла в учениці робітниця маркувального верстата. Робота була не складною і я швидко й добре її засвоїла. Працювала старанно, з любов’ю наслідувала свою наставницю. Вона завжди була поруч, молода дівчина на ім’я  Бела. Як і моя наставниця, я часто перевіряла чи правильно на виріб лягла марка, бо вона наносилась не на площину, а вигнуту поверхню.

На марці білого кольору позначались виробник, дата виготовлення і розмір виробу. Тоді завод виготовляв тільки лампове скло восьмого розміру. Вони звались скло восьмерик, а були і десятерик, дванадцятерик. Після маркування виріб на транспортері переміщався до різального верстата, де спарені вироби розрізали, а на верстаті поруч шліфували зріз. Далі виріб направлявся на контроль якості. Після цього вироби пакували в дерев’яні ящики і відправляли на склад. Школярі працювали чотири академічні години раз на тиждень.

Після роботи ми часто заходили на кладовище, яке було через дорогу проти заводської прохідної. Там ховали поляків і євреїв.  Кладовище було чимале, розпочиналось метрів за 30-40 від дороги і тягнулось попід лісом майже до бойні, було доглянуте, не захаращене кущами або дикими рослинами, а тому вільно пролягало з одного краю до іншого. Воно дуже відрізнялось від убогого сільського з горбиків землі з хрестами, заросле кущами. На могилах поляків стояли чорні мармурові пам’ятники у вигляді стел різної висоти. Могила покрита мармуровою плитою з надписом латинськими літрами. На могилах євреїв стояли пам’ятники незрозумілого вигляду, нагадували люльку, зроблені з якоїсь сірої маси, ніби цементу. Чубук мольки покривав могилу і закінчувався люлькою. Молька мала вигляд круглої колони до метра висотою із заглибиною на верхньому краї. Для чого вони робили її, спеціально чи дощі розмили – невідомо. Написи у вигляді паличок, кривульок, нуликів, рисочок.   Під час німецької окупації кладовище зруйнували. Мармурові плити розтягли люди і пристосували їх у своїх погребах. Що не можна було донести, знищила стихія: дощі з вітрами і спека. В наш час на місці, де було кладовище, збудували житлові будинки в декілька поверхів і в них живуть люди.

В часи мого дитинства переказували легенду, що на кладовищі під лісом похований воїн Гост. У далекі княжі часи в цих місцях велися тяжкі бої з загарбниками. Організатор і керівник дружини, яка захищала поселення, воїн Гост був тут убитий. Його поховали на кладовищі, що під Бучанським лісом. В пам’ять про нього поселення стало зватись Гостомель.

Колектив працівників заводу був активний, організований, мав профспілкову організацію, комуністичну і піонерську, заводську початкову школу з польською мовою навчання, духовий оркестр, яким, керував Лисюна, заводський клуб. Клуб збудували поруч з територією заводу, майже в лісі неподалік від адміністративного будинку. Це була велика, висока, красива будівля з дерева вся обшальована. Глядацький зал великий з гарно облаштованою сценою. На протилежному від сцени боці був балкон на всю ширину стіни і мав вихід на сцену.

З глядацького залу на балкон були сходинки з перилами. Повітря в клубі пахло свіжозрізаною деревиною. 

В ті часи Жовтневі  й Першотравневі свята  відзначали. В переддень свята в клубі ім. Шевченка, що стояв на містечку, увечері відбувалось святкове зібрання, а в день свята - мітинг. Мітинг проводили біля будинку волості, який зберігся до нашого часу, бо був пристосований під лікарню. В паркані  біля будинку волості вигородили велику нішу. В ній на постаменті стояло погруддя Леніна і дерев’яна  трибуна. Завдяки ніші ці споруди  не заважали пішоходам.

На десяту годину ранку вулицею під маршову музику заводського оркестру, йшла велика колона заводчан з сім’ями і дітьми. Попереду колони несли великий червоний прапор з серпом і молотом, йшов оркестр. Діти у руках тримали маленький червоний прапорець, а у декого з дорослих на грудях був червоний бантик. З боку містечка наближалась друга колона, йшла школа, переважно діти – школярі. Мітинг відкривав і закривав голова сільради, оркестр грав туш. 

З промовами виступали від заводу, школи, організацій, іноді діти. Одного разу, на Жовтневі свята, і я виступила з промовою. Шостого листопада увечері зі сцени клубу ім. Шевченка, де проводили святкове зібрання, а сьомого з трибуни біля пам’ятника Леніну. Промову мені написала і підготувала до виступу вчителька . Я, учениця другого класу, з трибуни розповідала дорослим про те, що Жовтень дав робітникам фабрики і заводи, селянам землю, охорону здоров’я трудящих, охорону материнства і дитинства. Я добре вивчила промову і з такою майстерністю виголосила, що здивувала дорослих. Казали: «Дитя, а так говорить! Чиє воно?». Мій батько, Осадчий Іван Тарасович, був присутній на мітингу і від радості підріс аж на метр. Шостого листопада, після виголошення промови,  мене тут же прийняли в піонери і на сцені одягли червоний піонерський галстук. Після свят я прийшла в школу з червоним галстуком на шиї. Мої однокласники обступили мене, розглядають галстук, гладять його  і дуже заздрять мені – Галя уже піонерка. В піонери в ті часи приймали в 12 років, а мене прийняли в дев’ять. 

Радянська влада особливу увагу звертала на патріотично-комуністичне виховання молоді.

Після закриття мітингу люди розходились. Хтось йшов на містечко в лавку купувати ситро, пряники або якісь інші ласощі, інші - до заводського клубу. Там було весело, грала музика, танцювали люди, клуб був відкритий. Діти бігли в клуб на балкон і з висоти оглядали и милувались ним, насолоджувались духмяним повітрям, пахощами зрізаного дерева. Дуже жаль, що цю красиву і величну будівлю, заводський клуб, не зберегли. Клуб згорів з причини недбалості.

За свій столітній вік Гостомельський склозавод пережив всяке: були і піднесення, були і занепади. 3 1917 року по 1921 рік завод не працював. Голодоморні 1932-1933 роки заводчани перенесли тяжко. Щоденно кожна сім’я одержувала пайок хліба, спеченого з домішками вівсяного лушпиння і більше нічого. В крамницях пусто, голі полиці. Село також голодувало, його пограбувала продрозверстка. Серед заводчан були поодинокі випадки смерті від голоду. 

Склозавод  завжди виявляв турботу за свою малу батьківщину – селище Гостомель. Допомагав школі, лікарні, дитячим закладам,  ремонтував дороги. Коли я працювала в Гостомельській лікарні, був такий випадок. Головний лікар, Галена Марія Яківна, поїхала до Києва на два дні. За відсутності головного лікаря - адміністратора, до мене звернулась кухар зі скаргою: «Завтра я зможу приготувати тільки сніданок. Обід не має на чому, бо немає палива. Я пішла на склозавод і звернулась до директора  Чуніна, розповіла йому про нашу скруту. Він вислухав і через декілька годин на подвір’я лікарні в’їхала велика п’ятитонна автомашина, завантажена торфом.

 Сучасний склозавод у Гостомелі зовсім не схожий на себе в часи свого дитинства і юності. Маленький, примітивний з ручним способом виробництва виріс у завод гігант, завод красень з багатьма цехами, обладнаний сучасним високотехнологічним устаткуванням, освоєно виробництво нових видів виробів. Продукція заводу високої якості, конкурентоспроможна.   Завод рентабельний, один з кращих в Україні, завод європейського рівня.

Територія підприємства має культурний і привабливий вигляд з доріжками і декоративними насадженнями. Коли їхати з Києва до Гостомеля, то з мосту через річку Ірпінь, що біля селища Мостище, відкривається велична, красива панорама заводу з багатьох будівель різної форми і величини, з високими граціозними трубами на фоні синього неба.

Працівники заводу отримують достойну зарплатню, живуть у сучасних багатоповерхових будинках зі всіма зручностями, або в добротних власних. Навколо заводу виріс великий житловий масив, який має вигляд заможного селища.