Сайт селища Гостомель -

На початку ХІХ ст. містечко Гостомель, села Мостище і Романівка входили до складу Київського повіту Київської губернії. Серед матеріалів фонду Київського воєнного губернатора Центрального державного історичного архіву України в м. Києві збереглись рапорти гражданського губернатора Київському воєнному губернатору про тяжкі злочини і надзвичайні ситуації в повітах Київської губернії, що складались за половину місяця. В рапорті від 1 червня 1810 року

Після загальної преамбули, в якій зазначаються титули і імена адресата і дописувача рапорту («Его высокопревосходительству господину генералу от инфантерии, главнокомандующему резервною армиею, Киевскому военному губернатору, управляющему по гражданской части и разных орденовъ кавалеру Михаилу Андреевичу Милорадовичу. От исправляющего должность Киевского гражданского губернатора вицегубернатора [Филипа] Четверикова»), текст донесення розділено на шість рубрик, назви яких винесено на поля рапорту: убійство, смерть после побоевъ, самоубійство, скоропостижно умершие, убитый громомъ, пожаръ.

«...Махновскаго повета подле села Козятина примечены три беглые рекрута и имянно: из чудновскаго запасного депо Григорий Морозовъ, Лазарь Давыдовичъ и Иванъ Скрыпниковъ, коих когда хотели поймать работавшие тамъ въ поле люди, то последний из них Скрыпниковъ закололъ имевшимся у него ножомъ крестьянина Григорья Чернощука и ушелъ неизвестно куда, а первые два Морозовъ и Давыдовъ пойманы, не смотря на то, что и из сих у одного былъ нож, коимъ онъ такъ же хотелъ защитить себя, и с произведеннымъ о семъ происшетствии деломъ отосланы для поступления по законамъ къ киевскому коменданту; объ отыскании жъ Скрыпникова хотя приняты были какъ въ Махновскомъ такъ и въ соседственных поветах все нужныя меры, но его нигде не отыскалось...»

«...Того же повета помещика местечка Спичинецъ г. Собанского крестьянинъ Терентий Морозъ, бывъ посланъ от своего господина въ городъ Винницу со съестными припасами въ Кляшторъ, на дороге близъ местечка Вахновки заехалъ въ корчму называемую Старомостьянскою с двумя неизвестными человеками, называвшимися из самого того местечка Спичинецъ жителями, откуда былъ и помянутый крестьянинъ – Морозъ; и переночевавши въ оной корчме те два человека пошли впередъ пешкомъ, а он поехал вследъ за ними, и въ тотъ же день найденъ въ лесу близъ дороги заколотымъ. Въ убійстве семъ падаетъ подозрение на означенныхъ двухъ человекъ, следовавшихъ вместе съ симъ крестьяниномъ, но ни их ни другихъ виновниковъ онаго за всеми стараниями земской полиции не отыскалось. Въ прочемъ учиненное о семъ следствие отослано къ обревизованию въ поветовый судъ...»

«...Города Киева мещанинъ Степанъ Ковалевский, бывши въ хуторе содержимомъ имъ и губернскимъ секретаремъ хору женскомъ въ откупе на... [нерозб.] и увидевъ вместе съ мещаниномъ Корнеемъ Тарановскимъ на ставу дикихъ утокъ, нашелъ находящееся въ томъ хуторе свое ружье, которое за несколько времени предъ темъ было заряжено другимъ человекомъ и далъ оное Тарановскому, чтобы онъ подулъ въ стволъ и удостоверился, не заряжено ли оно, а сей приметивъ что духъ проходитъ сквозь пановку и заключивъ по тому, что оно не заряжено, спустилъ со свода курокъ и произведеннымъ нечаянно выстреломъ ранилъ Ковалевского такъ, что онъ чрезъ часъ и умеръ...»

В другому і третьому випадку, наведених в рапорті Київському воєнному губернатору, учасники ситуації певний час перебувають в дорозі, шинку або на хуторі, в якому на відкупі губернським секретарем і київським міщанином Степаном Ковалевським утримується жіночий хор; тіло вбитого кріпосного селянина поміщика Собанського знаходять поблизу дороги на території казенного лісу. Зв’язок злочинного діяння з дорогою, казенним лісом, шинком, «питейним або красним домом», як буде видно з наступного викладу, не випадковий.

Так, нещасний випадок, що стався з селянином Миколою Кравченком з с. Мостищ, зазначений в рапорті в рубриці «самоубійство», пов’язаний з територією казенного лісу. «...Киевскаго повета села Мостищъ житель казенный крестьянинъ Николай Кравченко, пошедши въ казенный лесъ на охоту, положилъ заряженное картечами ружье въ кусте, а самъ началъ рубить сосновое дерево; но когда лесной надзиратель подоспелъ туда и отнялъ у него топоръ, и когда онъ возвратясь къ своему ружью сталъ вынимать оное за стволъ изъ куста, то курокъ спустившись нечаянно со свода, произвелъ выстрелъ, коимъ онъ бывъ раненъ въ бокъ чрезъ два дни померъ. Въ прочемъ дело о семъ происшествии отослано къ разсмотрению въ поветовый судъ...» Крім того: «...Радомышльскаго повета близъ деревни Лутовки найденъ въ лесу удавившийся унтерофицеръ квартировавшего тамъ Белостокскаго мушкетерскаго резервнаго баталиона по прозванию неизвестный; по учиненному... нижнимъ судомъ изследованию и по лекарскому осмотру оказалось, что онъ удавился отъ пъянства...» .

В народних оповіданнях, переказах і соціально-побутових казках, записаних в середині ХІХ ст. в Полтавській губернії, найбільш небезпечними щодо контактів з розбійниками так само постають ліси, торгові шляхи та інші транспортні артерії, шинки і постоялі двори. Професійний розбійник, що живе виключно зі свого злодійського ремесла і часто зовсім не має супутнього господарства, звичайно селиться зі своєю невеликою родиною в хатинці на глухій лісовій галявині, звідки контролює прилеглі території. Водночас, для більш продуктивного ведення промислу розбійники об’єднувались в професійні корпорації по 30-40 чоловік, очолювані злодійським отаманом, в ролі якого могла зрідка виступати жінка. Так, чумак Тимофій Россоха з Попівки згадує про дику лісову місцевість, яку на тривалий час окупувала розбійницька шайка отаманші Стехи, а народний поговір закріпив за нею назву Стешиного броду . Подібні грабіжники, як об’єднані в групи, так і одинаки, були добре озброєні великими ножами або келепами і займались переважно грабіжництвом, що іноді закінчувалось вбивством. Їх жертвами ставали селяни, що виконували панські доручення, як у випадку з Терентієм Морозом з нашого документу, або повертались з сезонних заробітків понад Дніпром на рибних промислах (в т. зв. забродах) і несли захованим в чоботях або сорочці весь свій невеликий скарб; купці або чумаки, від яких злодії могли поживитись худобою (кіньми, волами), а почасти й грішми.

Крім організованих професійних розбійників, з якими пересічна людина зустрічалась за неординарних обставин – занедужавши в дорозі, опинившись на ворожій території в лісі, - звичайно в кожному селищі, або навіть окремій його частині були свої злодії меншого масштабу, що займались крадіжкою нерегулярно, за нагоди і поєднували її з невеликим господарством або ремеслом. Вони були вихідцями з найбідніших прошарків населення, найчастіше нежонатими молодими парубками або питущими одинаками. Пожива таких злодіїв не могла бути значною: вони крали хліб або збіжжя по млинах і чинбарях; «провірчували» невелику щілину в дерев’яній стіні, повертались вночі і виточували стільки крупи, скільки могли донести.

На теренах Російської імперії, зокрема в Київській губернії, злакові культури, особливо пшениця, - як в необробленому, так і в повністю готовому до споживання вигляді, - тривалий час виступали в якості універсальної натуральної валюти, що було зумовлено важливою роллю сільського господарства, в тому числі культивування злакових, в економіці держави, його екстенсивним характером, а також частими неврожаями. Селянин регулярно позичав збіжжя у свого поміщика, а після Маніфесту 19 лютого 1861 р. отримував його як плату за роботу на поміщицькому лані; місцеві шинкарі відпускали горілку і наливки за хліб або в кредит з тим, щоб селянин погасив заборгованість з майбутнього урожаю.

Крім випадку з кріпосним Терентієм Морозом, в корчмі відбувається сутичка між селянами Ананієм Левченком і Григорієм Приходченком, що згадується в рапорті в групі «смерть после побоев». «...Киевскаго повета селения Краснаго казенный крестьянинъ Ананий Левченко, увидясь въ тамошнемъ питейномъ доме съ крестьяниномъ местечка Триполья Григорьемъ Приходченкомъ, имелъ некоторую ссору за должныя ему Приходченкомъ 9-ть рублей, при каковой ссоре Приходченко ударилъ Левченка одинъ разъ по щеке, и после того Левченко на третий день заболелъ и спустя еще три дня умеръ, по собственому впрочемъ признанию его отъ застарелаго колотья въ грудяхъ. Однакожъ дело о семъ отослано къ разсмотернию и поступлению по законамъ въ поветовый судъ...» .

У відомості про винокуренні заводи в Київському повіті Київської губернії від 1810 р. міститься згадка про те, що в цей час в містечку Гостомелі діяв винокуренний завод поміщика Моршковського , на якому було п’ять котлів в 50; 26 і 24 відра відповідно; обсяги виробництва не перевищували 60 відер гарячого вина на місяць; завод працював тільки впродовж шести весняно-літніх місяців . Таким чином, можна з певністю говорити про наявність в Гостомелі корчми або шинка, які зазвичай влаштовувались при аналогічних підприємствах для збуту продукції.

Ми можемо скласти певне уявлення про організацію такого закладу з соціально-побутової казки «Про правду», одна з редакцій якої записана в Полтавській губернії в останній чверті ХІХ ст. від колишнього забродчика і церковного сторожа Кирила Сайка . До тексту оповідача включений крупний епізод з описом відвідин шинку. З опису видно, що підприємство мало досить розвинену інфраструктуру: шинок, корчма або винний погріб звичайно співіснував з т. зв. «красним домом» (жіночим хором – мовою офіційного діловодства), власник якого, що орендував заклад у поміщика на правах відкупу, також утримував найманих музиків. Саме кабатчик виступав посередником між публікою напідпитку, музиками і охочими до танців дамами. В цей час грабіжницьке ремесло не було виключною прерогативою чоловіків; в народній свідомості злодійство стало асоціюється з фігурою повії.

Професія шинкаря була однією з найбільш небезпечних, так в поясненні, доданому наприкінці рапорту, читаємо: «...Въ ведомости за вторую половину октября [прошлаго 1809 года] показано, что Чигиринскаго повета [Киевской губернии] близъ селения Китайгорода въ корчме умеръ насильственною смертию шинкарь Григорий Влащевский от причиненнаго ему удару в голову, и что въ убийстве семъ падаетъ подозрение на крестьянина помянутаго села Григорья Сутулу, которой и преданъ за то суждению; но главный судъ по разсмотрении сего дела, находя крестьянина Сутулу въ томъ необличеннымъ, оставилъ его по решению своему отъ наказания свободнымъ, а смерть Влащенка предалъ суду Божию, пока виновникъ оной откроется...».

В рубриці «скоропостижно умершие» фігурують три випадки. «...Киевскаго повета селения Гвоздева казенный крестьянинъ Федоръ Симоненко скоропостижно померъ отъ повреждения въ груди кровоносныхъ сосудовъ. Таращанскаго повета села Юскаваго Рога житель шляхтичь Андрей Дядевичь, возвращаясь отъ тестя своего, в другомъ селе Антоновке живущаго въ доме, на дороге заболелъ и подъ Юсковымъ Рогомъ скоропостижно померъ отъ внутряннего воспаления. Въ городе Звенигородке неизвестный захожий престарелый человекъ идя по улице въ виду многихъ людей упалъ на землю и умеръ такъ же отъ внутряннего воспаления...» . Обставини смерті, формулювання «лікарського висновку», повторюваність (двічі за два тижні) двох останніх випадків можуть свідчити про складну епідеміологічну ситуацію, що склалась в Київській губернії навесні 1810 р. В Центральному державному історичному архіві не збереглось аналогічних документів стосовно Гостомеля, проте в Рапорті Київського нижнього земського суду від 11 серпня 1803 р. є відомості «о падеже скота» в с. Мостищах .

Незважаючи на малоефективність міської і земської поліції, а також судочинної системи в дореформеній Російській імперії, що впадає в око навіть при побіжному знайомстві з рапортом Київського гражданського губернатора, скоївши злочин, розбійник повинен був добре переховуватись, податись у мандри або виїхати за кордон. Переправа через Дунай до Туреччини, на землях якої осіли запорозькі козаки після зруйнування Січі, була особливо популярна серед злочинців, кріпаків, що втікали від жорстокого пана, або просто шукачів пригод Київської губернії.

Про те, яка доля спіткала нерозсудливих розбійників, що знехтували професійними правилами безпеки і дали себе піймати, знаємо з кінцівки повісті «Харців» . Розбійника зв’язують, на шиї закріплюють дерев’яну табличку з назвою злочину, на якому останній попався, і ведуть під конвоєм людними вулицями міста до ринкової площі, на якій, звичайно, відбувається екзекуція. Злочинця, що відбув тілесне покарання, таврували, голили і саджали у в’язницю при найближчому населеному пункті, де він чекав на відправлення етапом до Сибіру.

Про колоритну фігуру ката можна дізнатись, ознайомившись зі спогадами чумака Тимофія Россохи . В ХІХ ст. ката вибирають з-поміж приречених до страти злісних розбійників-душогубів. Катівську службу відбувають, як і військову повинність, двадцять п’ять років в обмін на свободу від страти, державне помешкання і мінімальне забезпечення продуктами харчування. Після виходу зі служби кат повинен звільнити казенне приміщення, він не отримує ніякої пенсії або іншого грошового відшкодування; але держава парадоксальним шляхом подбала про старість свого служаки. Так, оповідач згадує, що в першій чверті ХІХ ст. видовище ката, що жебракує у супроводі солдата, було характерною рисою найбільших ярмарків Київської губернії. Кат почергово звертався до відвідувачів ярмарку і перехожих з такими словами: «Дай кату плату!» Переважна більшість з готовністю виконувала його побажання; а тих, хто б насмілився, за власною бідністю, відмовити ексцентричному жебракові, злісно били; і марно було шукати постраждалому на них розправи. Наскільки звичним було останнє явище свідчить той факт, що за монетою невеликого номіналу в народі утвердилась стала назва «катівського грошу».